"Коли мужність і любов перемагають все..."

#ІсторіїкрамничкиДобра Батьківщина Безбабних, в родині на цей час вже 6 дітей, мама Оля старається допомогти і підтримати витратний бюджет родини на лікування чоловіка і хворих діток, виробляючи мило і зараз почала вишивати картини....https://kramnychkadobra.com/p694983815-mylo-naturalnoe-ruch...
«Я пам'ятаю той день, коли почався новий період мого життя. Це було навесні минулого року, 23 березня. Мій чоловік відправився в зону бойових дій на Донбасі. Я стала дружиною солдата, тоді ще не уявляючи, які випробування готує мені доля... Людина до всього звикає. Так і я звикла бути дружиною солдата, звикла, що треба чекати, звикла боротися. Не можу звикнути тільки до одного. До того, що в світі, де так багато болю і розчарування, все ще є люди, які вчора навіть не знали про твоє існування, а сьогодні не кинуть в біді...»
Перший місяць, поки чоловік був в учбовій частині, здавалось, що він просто поїхав у відрядження. Спочатку в мене це не викликало особливих переживань.
Через місяць їх перекинули в Луганську область (місто Трьохізбенку). Добре в'їхав їлись в пам'ять назви цих місць:постійні обстріли, бої, втрати. Саме в ті моменти вже з"явилися тривога і острах. Кожен день в моєму уявленні малювались найстрашніші картинки. Ранки починались з моніторингу новин, даних інформаційних випусків, карт АТО... На той час у нас було п"ятеро діток і замість звичних мультиків зранку, вони теж дивувалися новини – хотіли побачити тата.... Всі родинні свята тепер проходили без нього...
Дякуючи волонтерам знайшлось таке необхідне і неосяжне по фінансам для нашої родини обмундирування. З цього і почалось моє волонтерство – бо я не з чуток знала, як чекають новин і слів підтримки вони там, на передовій. Я стала збирати вірші, листи і передачі українським бійцям. Звернулась за допомогою до всіх небайдужих земляків. Потім до цієї ідеї підключилась і районна влада. Було дуже багато зібрано і передано листів, малюнків з побажаннями, продуктів і цигарок. Ми це все розподіляли і відправляли по різним підрозділам.
Я мабуть ніколи в житті не забуду тієї липень, коли я поїхала сама з усіма зібраними передачами, цигарками, новою формою, берцями і листами до Артемівська (сучасний Бахмут*). В тому районі тоді стояла будинок чоловіка. Зустріч з хлопцями і вся та атмосфера братерства і єднання, яку неможливо передати словами, мене заполонила, їхати назад вже не хотілось, але вдома чекали діти і купа проблем....
Дуже тяжко було морально і тут прийшов новий удар, моя мама перестала з нами спілкуватись, несподівано ми стали для рідних "бандерівцями" і "фашистами"... Рідна мати почала казати, що мені потрібно лишити батьківських прав, через любов до українських віночків...
В той момент здавалось, що все найгірше, що можливо - це все і грудкою нависло над нашою родиною.. Найбільше вибивало з колії те, що нам з дітьми не вистачало коштів, інколи навіть не було чого їсти...Руки опускалися... але здаватись я не мала права, дітей треба було годувати і тягнути... Тоді я наважилась і знов звернулась за допомогою до волонтерів. І в той момент, коли нам з Харкова привезли цілу купу одягу, їжі, іграшок і всього іншого, у мене був справжній шок, в перемішку з відчуттями сорому, вдячності і зароджуючоюсь вірою в людей.
Мені тільки і залишалось чекати з новим життям "під серцем" повернення чоловіка додому...
Він повернувся альо все вийшло не так, як хотілось би. Травма, отримана в АТО, виявилась дуже серйозною. Почався новий етап вдома, на "великій Землі" -лікарні, лікування, операції. Нові переживання... Потім хвороби дітей.
Допомога волонтерів, допомога простих людей і віра в людяність та підтримка стали для нашої родини найміцнішим стимулом для того, щоб продовжувати діяти , рухатись тільки вперед і вірити в краще!